СРСР отримав ключові дані про американську атомну бомбу завдяки шпигунській мережі всередині Мангеттенського проєкту. Фізики, технічні працівники та кур’єри передавали Москві креслення, розрахунки й інформацію про плутонієву зброю, що допомогло Радянському Союзу значно прискорити створення власного ядерного заряду.
Американський Мангеттенський проєкт був одним із найбільш засекречених військово-наукових проєктів свого часу. Над ним працювали понад 130 тисяч людей, причому значна частина персоналу не знала повної мети робіт.
Попри безпрецедентні заходи безпеки, радянській розвідці вдалося отримати доступ до найціннішої інформації. Особливе значення мали люди, які безпосередньо працювали в Лос-Аламосі та мали доступ до конструкції атомної зброї.
29 серпня 1949 року СРСР випробував на Семипалатинському полігоні свою першу атомну бомбу РДС-1. За конструкцією вона значною мірою повторювала американський плутонієвий заряд імплозійного типу Fat Man, який США застосували проти Нагасакі.
Однією з головних фігур радянської розвідувальної операції став фізик Клаус Фукс. Німецький емігрант і британський громадянин працював над механізмом імплозії — системою вибухового стиснення плутонієвого ядра.
Фукс був переконаним комуністом і вважав, що володіння ядерною зброєю лише однією країною створює небезпечний дисбаланс. Під час роботи він отримував доступ до креслень, математичних розрахунків і результатів випробувань, які потім передавав радянським агентам.
Іншим важливим джерелом став Теодор Голл — 19-річний фізик із Гарварду, який був одним із наймолодших учених Лос-Аламоса. Він сам вийшов на радянську розвідку та передавав дані про очищення плутонію і конструкцію вибухових лінз.
Інформація від Фукса та Голла дозволила радянським ученим уникнути значної частини експериментів, які вже провели американці. До Москви потрапляли не лише загальні принципи, а й конкретні технічні деталі створення плутонієвої бомби.
Однак передати такі дані без розгалуженої системи зв’язкових було б складно. Радянська розвідка створила мережу кур’єрів, які забирали документи та передавали їх представникам Москви.
Одним із ключових кур’єрів був Гаррі Голд — хімік і швейцарський емігрант, який підтримував зв’язок із Клаусом Фуксом. Отримані від фізика документи він передавав радянському резиденту Анатолію Яцкову.
Ще одним учасником мережі був Девід Грінгласс, механік із Лос-Аламоса. Він працював із формами для вибухових лінз і міг відтворювати за пам’яттю технічні деталі обладнання та конструкцій.
До цієї мережі були причетні також його сестра Етель Розенберг та її чоловік Юліус. Розенберги допомагали вибудовувати контакти з людьми, які працювали у військовій та технологічній сферах США.
Американські й британські спецслужби змогли вийти на значну частину мережі лише наприкінці 1940-х років. Ключову роль відіграв секретний криптоаналітичний проєкт Venona, учасники якого поступово розшифрували частину перехоплених радянських повідомлень.
Після цього у Великій Британії заарештували Клауса Фукса, а Гаррі Голд і Девід Грінгласс дали свідчення. Розслідування зрештою привело до Юліуса та Етель Розенбергів.
Подружжя засудили до смертної кари за шпигунство і стратили на електричному стільці у 1953 році. На той момент СРСР уже мав власну атомну бомбу, а ядерне протистояння між Москвою та Вашингтоном стало одним із центральних елементів Холодної війни.
🌟 Читайте «Експерт» у своєму смартфоні — додайте нас в Google Discover
About the Author
